Ecclesia sempre reformanda (До 10-ліття підписання «Спільної декларації про доктрину оправдання»)

Преамбула

31 жовтня 2009 року християнський світ відзначив десятиліття однієї з найвагоміших подій в історії Екуменічного руху. У цей у 1999 році представниками Ватикану та Всесвітньої Лютеранської Федерації була підписана «Спільна декларація про доктрину оправдання». «Китайська стіна богослов’я оправдання», що розділила Європу, а згодом – весь світ, була зруйнована. Цей документ став видимим плодом тридцятилітньої кропіткої праці католицьких та протестантських богословів. Автори дійшли до висновку, що проблема, яка століттями була основою поділу Церков, насправді об’єднувала їх. Тільки увесь цей час вони не добачали цієї істини.

Десятиліття підписання Декларації про доктрину оправдання залишилось в Україні абсолютно непоміченим. Інформація про цю подію з’явилась тільки на одному католицькому сайті. Разом з тим, історія підписання документа дуже повчальна й для інших учасників Екуменічного руху.

Історія та міфологія
31 жовтня 1517 року – початок Реформації. Як свідчить лютеранська традиція, саме у цей день монах-августинець, доктор богослов’я Мартін Лютер прибив до дверей замкової церкви у Віттенбергу 95 тез проти торгівлі індульгенціями. Однак пізніші біографи Лютера заперечували цей факт. Так, зокрема, німецький католицький історик Ервін Ізерло, який очолював Католицький екуменічний інститут в університеті Мюнстер, зазначав, що ні в одному зі своїх творів Лютер не згадував про те, що публічно вивісив ці тези. Навпаки, опираючись на свідчення самого Лютера, Ізерло стверджує, що той відіслав листи з тезами архієпископові Альбрехту, з відома якого продавали індульгенції, а також місцевому ординарію єпископу Єроніму Бранденбурзькому. У листах Лютер, зокрема, просив ієрархів заборонити блюзнірські проповіді й практики продавців індульгенцій. Лист до Архиєпископа зберігся, він датований «надвечір’ям празника всіх святих», тобто 31 жовтня. Як пише історик Церкви Йозеф Лорцт, «вони починаються цілком католицьким висловлюванням, у якому вражаюче сформульовано християнське вчення про метанойю і прагнення до внутрішньої справедливості. В цілому ці тези фактично були сприйняті як серйозні звинувачення на адресу Церкви, хоча вони виникли в лоні Церкви і мислились Лютером, як серйозна спроба її реформування». Спершу Лютер не збирався оприлюднювати ці тези. Але єпископи не дали Лютеру відповіді, а переслали його листи Йогану Тецелю (якому було доручено розповсюдження індульгенцій), який у грудні цього ж року відповів Лютерові. Після цього Лютер вирішив відправити свої тези деяким богословам, які врешті й переконали його у тому, що їх потрібно також надрукувати. Таким чином, публічна діяльність Лютера проти зловживань Католицької Церкви почалась взимку 1518 року.

Звідки ж узялась історія про те, що Лютер повісив свої тези на дверях Віттенберзького храму? Вперше про це пише найближчий соратник Лютера (і фактично автор багатьох символічних книжок Лютеранської церкви) Філіп Меланхтон у передмові до виданого посмертно другого тому творів Лютера: «Лютер, ревно палаючи справжнім благочестям, оприлюднив тези проти індульгенцій… Він прибив їх до храму поблизу Віттенберзького замку напередодні празника всіх святих у 1517 році». Сьогодні серед істориків це твердження прийнято вважати наспіх зробленою нотаткою. Вона не підтверджена іншими джерелами і тому не має жодної документальної цінності.

Вчення про оправдання: камінь спотикання
Наріжним каменем Реформації стало вчення про оправдання самою лише вірою. До цього вчення Лютер йшов досить довго. Він багато роздумував про Божу справедливість і Боже милосердя. Довгий час його мучило усвідомлення того, що Божа справедливість полягає тільки у покаранні грішника. Він ставив собі запитання: «Де я знайду Бога, який милосердиться?» Розпочинаючи підготовку академічного курсу з Послань Апостола Павла до римлян і галатів, Лютер відкрив для себе визвольну істину, що Божа справедливість полягає у тому, що Бог виправдовує нас через віру в Ісуса Христа. Бог не ставить прощення гріхів в залежність від наших діл. Прощення дається даром, без будь-яких умов: Сам Христос уже витерпів покарання, заслужене людьми. Жодна людина не може своїми вчинками заслужити Боже милосердя і благодать. Єдине, що вимагається від людини у відповідь на Божий заклик – особиста віра у Спасителя (яка сама по собі є Божим даром, благодаттю). Так народилась фундаментальна доктрина протестантського світу: Спасає тільки Христос (solus Christus), тільки вірою (sola fideo) і виключно благодаттю Божою (sola gratia). Вічне життя дарується нам Богом. Лютер був упевнений, що серце Реформації – це доктрина про оправдання благодаттю. Вона передує навіть доктрині sola fide – оправдання тільки через віру.

Задля справедливості необхідно зазначити, що у вченні про оправдання вірою Лютер йшов за августинівською богословською традицією: ще Блаженний Августин навчав про оправдання вірою критикуючи Пелагія, який, в свою чергу, вчив про оправдання ділами. Лютер тільки нагадав і «загострив» цю проблематику, яка отримала великий розголос серед народу, враховуючи ряд обставин церковного і світського життя того часу. Розвинений Лютером, а пізніше й іншими отцями Реформації, принцип оправдання вірою мав далекоглядні наслідки для всього церковного життя. Зводячи таємницю спасіння до душевного переживання, він анулював духовний зміст і значення всієї системи Таїнств. Був нівельований авторитет учительства Церкви і церковного Передання (на користь принципу sola Scriptura – тільки Писання). Таким чином виникла абсолютно нова екклезіальна реальність. Лютер, розпочавши реформу Церкви, породив Реформацію, яка витворила нові церковні спільноти.

Шлях до згоди
Другий Ватиканський Собор відкрив нову главу міжконфесійних відносин, у тому числі в сфері богослов’я. І вже в 1964 році з ініціативою діалогу виступила Всесвітня Лютеранська Федерація. Наступного року було створено спільну робочу групу, яка розробила проблематику і техніку діалогу. Тема оправдання стала головною темою в роботі цієї комісії. Як писав польський дослідник (і учасник роботи комісії у 1976-1984 рр.) Целестин Наюрковскій: «Трагедія поділеного західного християнства почалася з суперечки про оправдання грішника, і не станеться чуда об’єднання без попереднього правдивого погодження стосовно цього питання».

Перший етап діалогу (1967-1972) увінчався документом «Євангеліє і Церква», названим «Рапортом з Мальти».
У період з 1973 до 1984 року (другий етап діалогу) Змішана комісія підписала ще шість документів: 1. «Вечеря Господня» (підписана кориспонденційно у 1978 р. після зустрічі у Паденборн); 2. «Шляхи до спілкування» (Аугсбург, 1980 р.); 3. «Всі під одним Христом» (Аугсбург, 1980 р.; про Аугсбургське віровизнання); 4. «Духовне служіння в Церкві» (Лонтана, США, 1981 р.); 5. «Мартін Лютер – свідок Ісуса Христа» (Кльостер Кірхберг, ФРН, 1983 р.) і 6. «Єдність перед нами: моделі, форми і етапи лютерано-католицького церковного спілкування» (Рим, 1984 р.).

У 1980 році було видано спільний документ про Аугсбурзьке Віровизнання «Всі під одним Христом». У цьому документі Комісія сформулювала ряд положень, що відповідають сучасним поглибленим дослідженням причин Реформації, її розвитку та значення, і дійшла висновку, що минув час принципового поділу та протистояння, настала пора, «пліч-о-пліч» свідчити про спасіння світу в Ісусі Христі і благовістити про нього (спасіння) «як про оновлену пропозицію Божої благодаті» (28).

У 1983 році (з нагоди ювілею 500-ліття з дня народження Мартіна Лютера) католицько-лютеранська комісія опублікувала спільне звернення «Мартін Лютер – свідок Ісуса Христа», у якому, зокрема, зазначила: що багато постулатів, що їх висунув Лютер (пріоритет Святого Письма, виділення загального священства охрещених, значення свободи совісті, уведення в літургійну практику місцевих мов тощо) отримали своє вираження у вченні Другого Ватиканського Собору.

Третій етап діалогу розпочався у 1986 році і завершився у 1993 підписанням документу «Церква і оправдання. Розуміння Церкви у світлі вчення про оправдання». Спираючись на цей документ 16 червня 1998 року Всесвітня Лютеранська Федерація, після довгих дискусій, одноголосно прийняла Спільну декларацію. Основою їм послужили відповіді 89 церков, що представляли 95% усіх лютеранських церков, учасниць ВЛФ.
Відповідь Ватикану була підготовлена Конгрегацією доктрини віри і Папською Радою сприяння християнській єдності. Вона була проголошена 25 червня 1998 року.

Пізніше Декларація була доповнена коротким Додатком (оприлюдненим 11 червня 1999 р.). А 31 жовтня 1999 року в Аугсбургу був підписаний документ під назвою «Спільна декларація про доктрину оправдання». Місто, день та місце були обрані спеціально, адже саме тут, в Аугсбургу, у 1530 році на рейхстагу був зачитаний лютеранський документ під назвою «Аугсбурзьке віровизнання», що розглядався багатьма істориками і богословами як дійсний початок лютеранської Церкви.
У 2006 році Декларацію підписали також члени Всесвітньої методистської ради.

Уроки Декларації про доктрину оправдання
День підписання Спільної декларації (в реальності чого до останньої хвилини сумнівалася більшість експертів) став, за словами Папи Івана Павла ІІ, «видатною віхою на важкому шляху повернення до повноти єдності між християнами».

Не всі поділяли такий оптимізм. Знаменно, що напередодні підписання Декларації 240 протестантських богословів Німеччини виступили з різкою її критикою. У своїй заяві вони зазначали, що підписавши цю Декларацію, представники протестантського світу, фактично погодились би з поглядами католиків на спасіння душі. Не вщухали суперечки і після підписання Декларації. Однак для всіх стало очевидним те, що «з моменту її підписання стосунки між католиками і лютеранами стали суттєво іншими» (з інтерв’ю кардинала Вальтера Каспера німецькому інформаційному агентству KNA під час святкування 10-річчя підписання декларації у Римі).

Тільки час зможе показати, чим насправді стала Декларація для всього християнського світу. Але вже сьогодні можна винести з неї декілька практичних уроків. Процес погодження показав:

1. відмова від полеміки дозволяє почути свого співрозмовника і є попередньою умовою початку будь-якого діалогу;
2. наскільки ефективним може виявитися діалог як інструмент творення церковної єдності;
3. діалог і віднайдення консенсусу не обов’язково ведуть до втрати ідентичності. Навпаки, вони можуть посприяти Церквам відкрити свою глибшу ідентичність, яка у своїй першооснові є спільною для кожної з них. Прикладом цього може слугувати нове трактування доктрини про оправдання.

(Олександр Доброєр. «Патріярхат» № 6 (415), 2009)